ВКЛОНЯЮСЯ  ВЕЛИКИМ ТИМ РОКАМ…

        Історія мого роду - це історія всього українського народу. В ній і гіркий полиновий смуток, напоєний потом і слізьми моїх далеких, але таких близьких рідних ,і сонячна радість, яку не подолали ні голод, ні війна, ні розруха. Вже відтоптала ряст моя дорога прабабуся, відспівала свою пісню життя… Та не згасла, не згубилася у небесній височині степових просторів та пісня. Вона бринить у моєму сьогоденні, вона стала частиною моєї власної пісні –пісні мого життя. Хочу вклонитися тим великим рокам,які стали для мого народу випробуванням на міцність, життєву силу,рокам,які викарбувані на скрижалях історії як роки горя, страждань, та попри все ,освячені світлом віри , любові та надії .

     Розпочинається ця історія ще в І половині минулого сторіччя, коли в селі Роздолля, що причаїлося серед українських степів на Васильківщині, в сім’ї сільського коваля дев’ятою дитиною народилася моя прабабуся. Бідна сім’я жила, як і всі селяни , в тісноті та бідності ,але в дружбі та злагоді. Старші діти слухались батьків ,допомагаючи їм по господарству,менші мали за щастя доносити полатану свитку старших братів та сестер . Сім’я коваля хоч жила бідно,але не голодувала ,бо чоловік щодня мав якийсь приробок, ремонтуючи чи виготовляючи в кузні сільськогосподарський інвентар.

      Та голодна смерть 32-33 років не обійшла стороною і цю сім’ю, забравши у небуття сім чоловік. Про ті страшні часи моя прабабуся мало що розповідала- чи не пам’ятала ,чи не хотіла згадувати . А я ,вдивляючись у її очі ,бачу ген-ген за обрієм свою прабабусю ще зовсім юною,а вже такою згорьованою,оповитою не серпанком радощів та безтурботності,а смутком відчаю та безнадії.Чую ,наче крізь завісу часу, поетичні рядки бабусі Валі про ті вікопомні часи:

                           І пусто скрізь, лиш вітер свище,

                           Лиш ворон змахує крилом

                           Над відчаєм і кладовищем,

                            Що на горі аж за селом…

        Про  страшні роки голодомору моя прабабуся казала тільки, що м’ясо з ховрашка не таке вже й огидне, як здається ,адже він харчується тільки зерном. А ще розповідала, що до школи вона ходила без спідньої білизни,бо не було. Вже в 4  класі ,коли старша сестра вийшла заміж, а найстаршого брата перед Великою Вітчизняною війною призвали до лав Радянської армії ,то батько купив їй тканину на спідницю та блузку. Ото було щастя! Але й цими обновками все ж доводилось ділитися з молодшою сестрою, яка чомусь більше користувалася батьківською увагою та ласкою.

       Коли розпочалася війна з Німеччиною ,старший брат Олексій був офіцером в діючій армії. 18-літніх юнаків та старших чоловіків демобілізували до війська, але на сільського коваля була накладена броня, і він залишився в тилу,в селі .

       Електричного світла по селах до війни ще не було,отож світили лампадками та каганцями. Війна війною ,а молодість брала своє, і молодь,  попри незгоди, збиралася вечорами, обговорювали новини з фронту, перекидалися жартами.

        Фронт швидко наближався і до наших країв.В районі міста Синельникове та Павлограда готувалися військові укріплення силами місцевого населення та мешканців прилеглих сел, копалися протитанкові рови та траншеї .Багато людей були залучені до цих робіт. Разом з іншими дівчатами та юнаками 14-17 років і моя прабабуся також тяжко працювала.   А якого страху набралися , коли траншеї обстрілював з кулемета німецький літак – розвідник! Припадали до рідної земельки, аби та прийняла їх у свої обійми ,аби захистила від ворожих куль . Не всі після зникнення літака підводились на ноги,були і поранені,і вбиті. Це був перший жах війни, який мирні люди побачили своїми очима. На вихідний день (а він був один-неділя) пішки з-під Павлограда приходили до рідних домівок провідати домашніх, переодягтись. Хоч були виснажені роботою, недоїдали, але весь час на шляху додому жартували, співали пісень. Мабуть , сила духу людей того часу була незборимою і неосяжною.Згодом,коли фронт перейшов до нашої місцевості і села опинились на окупованій німцями території, в кожному селі німці призначили з числа ображених або слабкодухих людей старосту та поліцаїв. Не всі вони були людиноненависниками, деякі попереджали молодь про облави, які влаштовували німці, насильно забираючи молодь у німецьке рабство. Деякий час прабабуся з тіткою уникали облав, але одного разу втекти та сховатись не вдалося .Разом з багатьма іншими дівчатами їхнього віку потрапили вони до пересильного табору поблизу міста Запоріжжя . Звідти ,чекаючи розподілу, вони ходили на залізницю розбирати завали після бомбардувань.

      Ризикуючи життям, дехто з односельчан наважився на втечу. Однією з дівчат прабабуся з тіткою передали додому вісточку про місце їхнього знаходження. Дякувати Богу, дівчина донесла звістку батькам полонянок. Тато,  навіть не роздумуючи, взяв хлібину, ще якогось харчу і пішов визволяти дочку. Йому вдалося зв’язатися з моєю прабабусею,його донькою ,і однієї ночі вони втекли. Добігли до залізниці і намагалися сісти на пустий товарний потяг, але знову нарвалися на небезпеку. Німецький патруль  якраз проходив поряд, затримав утікачів, але батько якось відволік увагу ворогів, і дівчата заховалися до вагону. Потяг рушив, почулися постріли , дівчата заголосили, подумавши,що вже ніколи не побачать татуся. Виплакавшись, довго мовчали…

     А перед станцією Чаплине, де потяг притишував хід ,змінюючи напрямок,з нього вистрибнуло троє людей. Зчухруючи коліна та лікті до крові, прабабуся з тіткою і батьком скотилися під залізничний насип. Перемагаючи біль,а разом з тим шалено радіючи волі і тому, що батько живий , втікачі бігли в степ ,в напрямку дому. А вдома батьки переховували дівчат, допоки хід війни не набрав зворотнього напрямку.

      Та скільки їх , твоїх дочок,Україно, не повернулися додому,а змушені були їсти гіркий хліб чужини, змішаний із слізьми та тугою за рідним краєм, українськими степами, що пахли хлібом та полином. Чи не про них ,поглинутих холодною чужиною, ці рядки поетеси Антоніни Листопад:  

                                        Гей,Україно, де твої дочки?

                                       Сумно в господі без господині,

                                       Чорними стали білі садочки,

                                       Пустка – у душах,

                                       Порожньо- в скрині.

                                       Ні могили,ні хресного знаку…

        Настраждалася моя рідна Васильківщина під час Великої Вітчизняної війни ,та ворогові не скорилася. Моя прабабуся належала до покоління,  обпаленого війною. Яка глибока і болюча метафора ! Так, ті страшні роки настільки обпалили серця, що біль від тих ран не вщухає і , мабуть, не вщухне ніколи. Яку ж силу духу треба було мати ,щоб пройти через горнило війни, виборюючи свободу собі, своїм дітям, правнукам!

        Справжній урок мужності, патріотизму, волелюбності й нескореності я отримала, почувши з вуст прабабусі розповідь про подвиг моїх однолітків, що жили під час війни в селі Копані.

  ...Стояв вересень 1943 року. Під нищівними ударами Ра­дянської Армії фашисти від­ступали на захід. Довгою вал­кою тяглися вони й через село Копані.

  Екіпаж бронемашини, якою командував сержант Іван Рудобашта, дістав завдання роз­відати сили ворога і напря­мок його руху. До Копанів діс­талися непомітно. Здавалося, зроблено більше половини справи. Та раптом мотор за­мовк: закінчилось пальне. Ви­лізши з машини, екіпаж заліг в лісосмузі, насторожено прислу­хаючись до чужих голосів. Раптом із саду  вийшов старий чоловік. Помітивши людей у небаченому досі одязі, нерішу­че зупинився. Рудобашта на­важився:

—   Батьку,    не    бійтесь,    ми свої. Підійдіть ближче.

  Зачувши російську мову, старий садівник Олексій Гав­рилович Гук радісно кинувся до радянських бійців. Потім городами повів розвідників до себе.

  Настав вечір. Олексій Гаври­лович покликав до себе своїх синів Василя і Костянтина.

—  Діти,    треба     допомогти сховати    радянський     броньо­вик...

  Разом пішли в степ. Темна ніч розлила вогку прохолодну каламуть. Ось і стара скирта соломи, що  бовваніє на фоні похмурого неба. Тут, під її за­хистом, і залишили розвідники свою безсилу машину.

  Старий та сини почали бра­ти оберемки соломи і кидати на броню.

  А екіпаж Рудобашти переховувався в цей час на горищі...

  Настав ранок. Ганна Семе­нівна Гук готувала сніданок., Раптом глянула у вікно і обім­ліла: все подвір'я заповнили І німці. Ось вже вони почали ломитися в двері. Ганна Семенівна подала сигнал розвідни­кам, а сама поспішила відкри­ти непроханим гостям. Ввалив­шись у кімнату, ті почали ни­шпорити по всіх закутках, шу­каючи харчі. Забравши все, що можна було, знову вискочили. З горища з пістолетом у руці зліз Іван Рудобашта. Обійняв Ганну Семенівну і щиро про­мовив:

— Спасибі вам, ненько.

  Настрій у радянських воїнів був чудовий. Єдине, що його псувало, — це невиконане зав­дання. Вирішили знову звер­нутись за допомогою до госпо­дарів.

  ...Катя, донька Гуків, нарвав­ши кошик слив, разом з своєю подругою вирушила в сусіднє село. Через деякий час, повернувшись,  розповіла про те, що там робиться, яка у ворога тех­ніка.

      Наступної ночі сержант Ру­добашта разом з товаришами пішов до своїх. Цінні відомос­ті, що їх принесли розвідники, дозволили нашим частинам блискавичним ударом визволи­ти Копані та навколишні села, майже не зазнавши при цьому втрат.

     Довго не знали в селі про дальшу долю радянських бій­ців, яких тієї вересневої ночі переховували Гуки. Тоді за справу взялись червоні слідо­пити Копанівської восьмиріч­ки. Пошуки були нелегкими і тривалими. Та вони увінчались радісним результатом: вдалося розшукати Івана Максимовича Рудобашту. Виявилось, що він живе І працює в селі Решетилівці Полтавської області.

  Колишній танкіст на запро­шення школярів прибув до них в гості. Розповів про свій дальший бойовий шлях. На згадку про вересень 1943-го, про зустріч з новим поколін­ням копанівців Іван Максимо­вич подарував школярам дві свої фотографії — одну часів війни, іншу, — мирних днів.

       А я знову і знову подумки повертаюсь до своєї прабабусі.  Доля української жінки під час війни… Я не можу без хвилювання і захоплення писати  і говорити про це.   

        Пересилюючи небачені злигодні, українка не падає духом, збирає останні сили - і бере долю дітей і старих у свої руки. Проявляючи завзятість, мужність і терпіння, вона займає міс­це чоловіка, який пішов на війну, знаходить сили замінити ді­тям батька, взяти на себе турботи про будинок і господарство, про справи, якими раніше займалися чоловіки. Затамувавши подих, слухають українки звістки з фронту. Нові і нові напря­ми, все далі і далі на схід від кордону. Відступи і відступи на­ших військ, здача все нових і нових міст. Спочатку незрозумі­лі по своїй суті слова: окупанти і окупація, а незабаром для ба­гатьох мільйонів українок вони стали дійсністю.

І ось ворог - в її селі, в її місті. Чужий солдат з автоматомв руках вже в її хатині, а фашистський танк з чорним хрес­том на боці ~ у дворі. Трагічна, безжальна доля занесла руку загарбника над сімейним вогнищем українки. За сталін­ськими голодоморами і репресіями йшли фашистські. Нія­кого перепочинку, жодної хвилини надії на швидкий поря­тунок, на повернення своїх і визволення. Тепер, опинив­шись на окупованій території, вона позбавилася останньої можливості отримати звісточку від чоловіка, сина і батька.

Усе це жінка переносить із глибокою скорботою, властивою доброму і люблячому серцю, і, вибиваючись з останніх сил, шу­кає порятунку дітям. Цілі роки, тисячі днів і ночей, українка страждає в глибині душі, руки її дерев'яніють від пекельної пра­ці, але серце не перестає стукати, пройняте добротою до осироті­лих дітей, які біля неї, і до чоловіків, які десь на страшній війні...

        Задумуюсь над долею жінок Ук­раїни того страшного часу. Вони - на окупованій загарбни­ками території, а чоловіки, сини і батьки воюють на фронті. Щодня, кожної години, постійно і безперервно їх мучить пи­тання: чи живі? А якщо загинули в бою, то де і як поховані?

А якщо в полоні? Як дізнатися, як допомогти? Біля матері є молода дочка, і її ось-ось схоплять і відвезуть до Німеччини, їм щоночі сняться страшні сни, вони не знають ні хвилини спокою. А поруч - голодні, втомлені від роботи діти і діди, які падають з ніг від перевтоми. Але жінки України, несучи цей тяжкий хрест, не падали духом, знаходили в собі сили, працювали вдень і вночі, рятуючи дітей, сім'ю, рятуючи Ук­раїну. Наші матері і бабусі - ангели-хранителі нашого наро­ду. Вони поводилися чесно, чекали рідних і близьких, му­жів, бажали їм перемоги і повернення додому...

У цій же, Великій Вітчизняній війні, мільйони безіменних селянок України, незважаючи на бомбардування в дорозі, на снаряди і кулі на самому фронті, пробиралися через пекло - до батька, чоловіка, брата або коханого, щоб нагодувати, до­помогти, полегшити долю. Так ішли вони за ними до Дніпра по нелегких фронтових дорогах.

Більшість наших прабабусь   були вдовами-солдатками. Щоб виконувати виробничі плани і годувати дітей, вони ходили за плугом, доставляли на елеватори мішки із зерном, добували вугілля, залізну руду, будували дороги, вручну пололи поля, вантажили і розвантажували буряк, труїлися дустом на бурякових плантаціях.

Усі найважчі роботи, які раніше виконував чоловік, те­пер, надриваючись, несла на своїх плечах осиротіла україн­ка, одержуючи за це трудодень-паличку, не оплачувану гро­шима.   Післявоєнна вла­да  позбавляла українку хліба, і вона, рятуючи дітей від голодної смерті, вимушена була красти зерно, картоплю і навіть солому, щоб хоч трохи обігріти холодну і сиру, поспішно побудовану після війни хатину, бо ту, що зводив до війни дід або чоловік, знищили фашисти, або свої, виконуючи вимогу Сталіна спалювати все до тла«в містах і селах, яким загрожувала окупація».

3 почуттям глибокої пошани, любові ставлюсь до всіх знайомих і незнайомих землячок-українок, до всіх жінок не тільки в жіночі свята, а щодня, кожної миті життя,розмірковуючи над їхньою страдницькою долею.До цього спонукає мене мій обов’язок,моя громадянська позиція,моє сумління.

     Жінка-українка - це безсмертна душа України. Це душа любляча і полум'яна, ніжна і віддана, це душа світу, який оберігають жінки всім своїм серцем і працею до цього дня.

Нехай святиться ім'я твоє, моя Українко! І хай буде щасливим і мирним життя твоїх синів і дочок, гідних сво­єї Батьківщини - України!

Українко! Низький уклін Тобі за жертовний подвиг бо­ротьби і героїзму в ім'я порятунку народу.

         Кожного року в пору рясного цвітіння садів, коли жайворонковий передзвін летить над полями, що зеленіють буйними сходами, приходить на нашу землю Свято Перемоги. Воно назавжди залишиться символом тріумфу добра над злом. День Перемоги для моєї родини- надзвичайне ,священне свято єднання поколінь,поваги та вдячності ветеранам Великої Вітчизняної ,загиблим і живим . Це привід замислитися над сенсом життя та сенсом війни,зрозуміти,  що мир і спокій- найбільше щастя на Землі.

 Мама розповідала, що мій прадід Іван , який жив у Західній Україні, у 1942 році теж пішов захищати рідну землю. Пройшов всю Європу,не дійшов до Берліна лише 60 км.,брав участь у боях за Прагу,отримав поранення. Двічі виживав тоді, коли, здавалось, неможливо було вижити. Про його бойову славу нагадували фотографії та медалі. Прадід Іван не дуже любив згадувати про ті часи. Війна забрала у нього друзів- однополчан. Рідні розуміли, що спогади про бої , втрати були невимовно важкими, болючими, тому не ставили зайвих запитань.

У цьому році Україна святкуватиме 70 річницю Великої Перемоги, свято мужніх , витривалих,сильних духом людей, які дивились в очі смерті,боролись і перемогли. Коли я слухаю розповіді про події тих героїчних років,мене переповнює гордість за відвагу й безстрашність і моїх рідних , і тих ,кого я не знаю, але відчуваю своїм серцем. В День Перемоги за традицією ми прийдемо до пам’ятників загиблим воїнам, віддамо шану всім учасникам боротьби за свободу нашого народу за ратний подвиг,за доблесть і героїзм,нескорену силу духу, відданість Батьківщині. В цей урочистий день ми схилимо голови у глибокій скорботі перед пам’яттю мільйонів загиблих на полі бою,розстріляних у каральних акціях,спалених у концтаборах,замучених у катівнях.

Мені так хочеться,дивлячись у вічі тим, хто дожив до цих днів,  сказати,що ми  збережемо ваші завоювання, вашу Перемогу, пронесемо крізь роки ваш героїчний подвиг,велич духу,звитягу і самопожертву. Нехай зігріває нас незгасне світло Перемоги, додаючи сил і наснаги для добрих справ в ім’я України і миру!                           

                Робота учениці 11 класу Гаюн Ольги